Саме так характеризує своє дітище засновник і керівник київського кіноклубу "А Кіно" Андрій Алферов

---

Функціонує елітний кіноклуб під дружньою опікою арт-центру одного із засновників гурту "Океан Ельзи" Павла Гудімова "Я Галерея". І незважаючи на свою альтруїстичну діяльність (покази у кіноклубі безкоштовні), клуб не тільки продовжує балувати киян кіношедеврами і зустрічами з метрами кіно, а й формувати смак українського глядача.

Про клуб, кіно і сучасне життя ми говорили з куратором проекту кінознавцем Андрієм Алферовим.

- Розкажи про кіноклуб "А Кіно", куратором якого ти є? Як народилася ідея створення кіноклубу?
- Ідея народилася з бажання зробити щось разом із Павлом Гудімовим, який є моїм другом вже багато років. Але підсвідомо, думаю, була інша причина – моє особисте прагнення поділитися тим, що я знаю і люблю. У мене вдома накопичилося дуже багато фільмів, які я колекціоную. Одного вересневого вечора ми вечеряли у Паші, і з розмов із друзями я дізнався, що більшість з цих фільмів вони не бачили. Так народилося "А давай зробимо кіноклуб в арт-центрі "Я Галерея"?". Я відчув, що це буде цікаво. Хотілося створити таку собі "кухонну" атмосферу, щоб люди могли приходити, дивитися кіно й вільно спілкуватися. Щось на кшталт просвітницького гуртка, де показують фільми, які не потрапляють у широкий прокат, не транслюються на телебаченні й не продаються на ринку.

НАЙДИ СВОЙ МОБИЛЬНЫЙ ТЕЛЕФОН!

Nokia Samsung Sony Ericsson Motorola Apple

- На яку аудиторію розраховано кіноклуб "А Кіно"? Чи можна говорити про певний віковий ценз?
- Я давно розчарувався в понятті "віковий ценз". Людина може бути зрілою попри свій фізичний вік. Андрій Звягінцев розповідав мені, що в 16-літньому віці, коли друг запросив його подивитися "Осінню сонату" Бергмана, то він плакав так, що сорочка була напівмокрою… Я й сам пам’ятаю, наскільки мене чіпляли подібні речі. Це вже з досвідом ти починаєш розуміти, що таке мова кіно… А спочатку сприймаєш усе на рівні чуттєвості. Мозок не працює, але відкриті сенсорні канали. І якщо автор був відвертий, чесний, то фільм потрапляє тобі у самісіньке серце й ти розчиняєшся в ньому. Але я досі не розумію, що потрібно сучасному глядачеві. Попри те, що кіноклуб безкоштовний і я намагаюся відбирати справді елітарне кіно, яке дуже важко десь знайти, це далеко не всім потрібно. Хтось нарікає на брак часу, хтось знаходить інші відмовки, і, в той же час, іде до кінотеатру на фільм, який можна було би пропустити, бо він навіть не дає уявлення про сучасне кіно…

Кінознавець Андрій Алферов із засновником Я Галереї Павлом Гудімовим

- Окресли, будь ласка, поняття "українське кіно". Це фільми, зняті в Україні, фільми про Україну чи фільми українською? Хто його уособлює?
- Останнім часом я намагаюся не ділити кіно на американське, англійське, українське. Є просто кіно. Світове кіно, що відображає події тієї чи іншої епохи, певні соціальні катаклізми та особистісні екзистенційні драми. А оскільки глобалізаційні процеси поглинули наше суспільство, ми розчинилися серед представників світової спільноти. Є низка стрічок, що розповідають про головні проблеми, притаманні українському суспільству сьогодні. Але подібні фільми знімають росіяни, французи, американці. Це такий собі кінопродукт про проблеми, яких, насправді, може й не існує. Так, є режисер Кіра Муратова, але вона створила свій світ – всесвіт кіно Кіри Муратової, що не має національних ознак. Вона не вважає себе ані українкою, ані росіянкою. Вона – Кіра Муратова, що живе і працює в Одесі. І справді знімає кіно, але неможливо прикриватися одним її ім’ям…

- В чому головна проблема сучасного українського кіно? Де шукати її коріння?
- Справа в тому, що вся більш-менш талановита молодь, що виходить із театрального інституту ім. Карпенка-Карого вбирає традицію поетичного кіно. І хочуть того чи ні, але вони знімають під Осику, Параджанова – колишніх майстрів. Потрібно вивчати досвід не лише українських режисерів, але й майстрів світового рівня. Насправді, в Україні і за радянських часів знімалося не так вже й багато фільмів. Існує думка, що нам ставили палки в колеса і заважали. Насправді, це не так. Заздрість, притаманна українцям, - ось найголовніша перепона, що стояла на шляху справжніх майстрів. Згадайте історію Олега Борисова! Як це, людина зіграла в одному фільмі і вже стала зіркою?! Він поїхав у Польщу представляти фільм "За двома зайцями", повернувся, а його звільнили з театру. Заздрість була страшенна! Осика і Параджанов ніколи не були зірками в Україні. Вони були аутсайдерами. Ментальність – ось прокляття української душі. Крім того, здається, що люди просто не мають чим поділитися – виплеснути з себе накопичені емоції, розповісти якусь історію. Суцільний постмодернізм, стилізація.

- Чому голлівудське кіно більш популярне в Україні, ніж європейське?
- Голівуд – це єдина у світі фабрика, що виробляє розважальне кіно найвищого ґатунку. Вони створили цей атракціон розваг і собаку на ньому з’їли. Попри те, що Голівуд критикують за брак змісту, технологічно ці фільми виконано на високому рівні. Інколи в такому голлівудському мейнстрімі змісту більше, ніж, наприклад, у спробі французів зробити сучасне авторське кіно. Уявімо, що молодий режисер у Голлівуді отримує завдання зняти фільм про людину-кішку, або Рембо… Тема банальна, але йому доводиться бути дуже винахідливим, щоб виконати завдання студії й езоповою мовою втиснути в цю стрічку певний зміст. Часто таке кіно дивитися цікавіше, ніж авторський проект, який знімали 8 років… Тут доводиться бути кмітливим і майстерно підходити до справи. Так само було за радянських часів. "Іванове дитинство" - типова, ординарна стрічка про дітей на війні. Її запоров один режисер, і Тарковський, який щойно закінчив ВДІК, отримав завдання завершити фільм. З бюджету залишалася лише чверть. А він зробив геніальне кіно! У Голлівуді так знімають з 20-х років.

Нью-Йорк, Нью-Йорк...

- Що ти думаєш про сьогоднішню кіноафішу Києва. На що варто звернути увагу?
- Перш за все, наполегливо раджу сходити на новий фільм Мартіна Скорсезе "Хай буде світло" про групу Rolling Stones. Це прецедент. Ще ніколи у широкий прокат сучасної України не потрапляло музичне кіно. Це фільм-концерт, такий собі мікс зі стрічки "Хороші хлопці" Мартіна Скорсезе й рок-концерту Rolling Stones. Варто переглянути ретроспективу іспанського режисера Хуліо Медема, яку зараз робить "Артхаус Трафік". У фільмографії цього режисера немає жодної слабкої стрічки. Фільми Медема варті того, щоб витратити на них кілька годин свого життя. Крім того, раджу подивитися останній фільм Крістофера Нолана "Бетман". Це стрічка, де свою останню роль зіграв Хіт Леджер. Це мейнстрімове кіно, але я впевнений, що Крістофер Нолан не міг зробити його порожнім. А здебільшого, літо – не дуже вдалий сезон для прокату, тому усі цікаві стрічки дистриб’ютори приберегли на осінь.

- А що запропонує восени кіноклуб "А Кіно"?
- На осінь ми підготували програму, що складається з оригіналів фільмів, на які було зроблено вдалі ремейки впродовж останніх кількох років: "Подвійна рокіровка", гонконгський бойовик, з якого Мартін Скорсезе зробив фільм "Відступники", "Друге дихання" Жан-П’єра Мельвіля, ремейк якого нещодавно пройшов у кінотеатрах України. У жовтні-листопаді на глядачів "А Кіно" чекає ретроспектива фільмів незалежного американського режисера Джона Касаветіса, якого усі знають здебільшого як актора ("Дитина Розмарі", "Брудна дюжина"). Крім того, плануємо проводити майстер-класи. На фестиваль "Молодість", що відкривається 20 жовтня, запрошено багато талановитих режисерів, а невимушено-творча атмосфера арт-центру "Я Галерея", де базується кіноклуб "А Кіно", має сприяти відкритому спілкуванню. Я надаю величезного значення подібним майстер-класам, адже це безпосередній досвід людей, які самі знімають і дають цінні практичні поради щодо того, як робити кіно.

- Майстер-класи будуть закриті чи відкриті? На кого вони розраховані?
- Такі заходи, зазвичай, відкриті. Розраховані вони, перш за все, на студентів, що вивчають кіномистецтво, і всіх, хто професійно цікавиться кіно.

- Цього року Україну було офіційно представлено на Каннському кінофестивалі – власний павільйон та 7 повнометражних стрічок. Який ефект ти спостерігав? Які були відгуки?
- Не можу говорити без жалю про Каннський кінофестиваль… Порадували лише творці фільму "Сафо", про який усі говорили, що це погане кіно… Звичайно, кіно не високої художньої якості, але продюсери стрічки – а це, до речі, їх перший фільм – організували гарний промоушн, особисто сиділи в павільйоні і дуже відкрито й щиро спілкувалися з усіма, хто цікавився фільмом. Мені здається, що майбутнє українського кіно от за такими людьми. Решту стрічок було представлено дуже слабо. І головне, жодних рекламних матеріалів чи працівників кіностудіїстудії ім. Довженка (!) На прем’єру "Сафо" прийшло 50-60 осіб – представників світового кіноринку, інші стрічки зібрали по 3-6 глядачів, включаючи власне авторів фільмів… Сьогодні показувати українське кіно на Каннському кінофестивалі - це все одно, що представляти "Таврію" на великому автомобільному ринку. Звичайно, колгоспник із ЮАР зацікавиться моделлю через низьку цінову категорію (сміється). Вихвалятися, що ми показали своє кіно в Каннах – це робити багато галасу з нічого. Кіно в Каннах показати можна, але це не означає, що нас прийняли до світової кіноспільноти. Ми стоїмо десь на узбіччі, нас ще не пускають всередину, ми не гідні того. От коли потрапимо до основного конкурсу, отримаємо нагороду або хтось принаймні згадає, що від України був гарний фільм – тоді дійсно можна буде пишатися.

На Каннському кінофестивалі

- З чого почалося твоє захоплення кіно і коли це сталося?
- Певно, ще у 3-річному віці, з таких типово радянських, але культових стрічок, як "Сімнадцять миттєвостей весни", "Місце зустрічі змінити не можна", "Чапаєв". Вони щось зачепили в мені… Вже у зрілому віці я намагався проаналізувати свої емоції, зрозуміти мотивацію… Якщо, наприклад, говорити про фільм "Сімнадцять миттєвостей весни", то мені дуже знайомий і зрозумілий стан самотності, втіленням якого є головний герой.

- Коли кіно переросло із захоплення у професію?
- Це сталося на початку 90-х. Мої друзі, а вони всі старші за мене, рекомендували мені фільми для перегляду, після чого ми влаштовували дискусії – обговорювали, чому це кіно хороше, чому воно стало культовим… Формування мого світогляду й зміна оптики погляду на кіномистецтво – це результат таких дискусій. Крім того, я багато читав – журнали про кіно, що, в першу чергу, були орієнтовані на професіоналів, книжки. У певний момент відбулася трансформація зі звичайного мене – споживача кіно, на людину, яку цікавить дещо більше, яка дивиться глибше й відчуває тонше.

- Сам плануєш знімати?
- …Так. Але я не буду заглиблюватися в деталі! Наразі фільм ще в проекті, і я не бачу сенсу про нього говорити… Певно, справа і в тому, що я досить самокритично до себе ставлюся й не можу ось так взяти – і зняти фільм. Хоча більшість саме так і робить. Зараз модно бути режисером і знімати кіно… Мене хвилює сучасне українське суспільство, яке з’їдає людину мислячу. Ти потрапляєш у це середовище, і воно починає тебе поглинати. І або ти конфліктуєш з ним, або воно тебе знищує, й ти стаєш таким самим зомбі, як інші. І приречено споживаєш увесь той "ширпотрєб", який тобі пропонують. Кіноклуб "А Кіно" організовано саме для тих, хто пливе проти течії…

- Твоє життєве кредо?
- Ділитися тим, що ти отримуєш від життя. Неможна бути одноосібним власником такого скарбу! Так само, якщо ми прагнемо щось змінити в країні, то не варто повчати – потрібно просто взяти й зробити, бути прикладом.

Щорічний Берлінський кінофестиваль

- Твій улюблений режисер?
- Якщо зараз перераховувати, то це буде список з 20-30 осіб! І так відповість кожен, хто по-справжньому захоплюється кіно… Мені близькі Жан-П’єр Мельвіль, Мартін Скорсезе, Луї Маль, Мікеланджело Антоніоні, Діно Різі…

- Топ-10 від Андрія Алферова. Десять найцікавіших фільмів зі світової кіноскарбниці, які варто подивитися?
- "Стріляйте в піаніста" Франсуа Трюффо, "Громадянин Кейн" Орсона Уеллса, "Таксист" Мартіна Скорсезе, "Три дні Кондору" Сідні Поллака, "Викрадачі велосипедів" Вітторіо де Сіки, "Ночі Кабірії" Федеріко Фелліні, "Ліфт на ешафот" Луї Маля, "Тіні" Джона Касаветіса, "Трамвай бажання" Еліа Казана, "Самурай" Жан-П’єра Мельвіля, "Шоковий коридор" Семюеля Фудора.

- І на останок – кіноісторія від Андрія Алферова….
- Розповім історію з біографії Алли Наумової, режисера фільму "Тегеран-43", за участю Алена Делона. Початок 70-х. Зйомки фільму "Тегеран-43". Потрібно знайти відомого актора на роль комісара поліції. Наумова говорить французькому продюсеру: "Нам потрібен або Бельмондо, або Делон". "Це неможливо!", - відповідає він. Але зрештою, не встоявши під тиском Алли Наумової, телефонує в офіс Делона й говорить, що двоє росіян хочуть запросити його на зйомки у фільмі… Делон відповідає: "Зараз за 15 сьома, якщо встигнете до сьомої, зустрінемось!" Вони приходять в офіс, Делон пригощає їх коньяком, переглядає сценарій… "Я не знімаюся у фільмі, якщо моя роль менше 20-ти сторінок", - говорить актор. А за кіностандартами 1 сторінка рахується за 1 хвилину екранного часу. "Якщо до завтра перепишете сценарій і зробите роль більшою – поговоримо! Завтра о 8 ранку я вас чекаю!". І вони переписали. Принесли йому сценарій – він був дуже здивований, що вони встигли. Ось так Ален Делон потрапив у "Тегеран-43". Для мене, маленького хлопчика, приголомшливим було побачити в радянському фільмі зірку світового кіно!.. Я знаю ще багато цікавих кіноісторій, які обов’язково розповім вам у кіноклубі "А Кіно" вже у вересні! (усміхається) Побачимось!



Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter

Коментарі  (8)

РАБОТА

Загрузка...